У часи, коли Європа ще оговтувалась від потрясінь Першої світової війни, у польських лісах з’явився науковець, який замість філософських трактатів обрав для себе шлях до землі і до коней. Його ім’я – Тадеуш Ветулані (Tadeusz Vetulani), польський агроном і біолог, який залишив помітний слід не лише в академічному середовищі, а й у живій природі. Він став одним із перших, хто впритул узявся за вивчення біорізноманіття рідного краю. Особливу увагу вчений присвятив загадковому лісовому тарпанові – зниклому дикому коню, а також витривалому польському коникові, якого у XXI столітті можна побачити у селянських господарствах Польщі. Саме завдяки ініціативі Ветулані з’явилися перші програми відновлення та розведення цих тварин – спроба відшукати зв’язок між минулим і майбутнім у гриві мишачого кольору, пише krakowskiye.eu.
Генетик дикості
Тадеуш народився у 1897 році у родині Романа Ветулані та Ельжбети Кунахович. Спершу його вабили гуманітарні науки: філософія, класична філологія, германістика. Але після відновлення незалежності Польщі він звернув з академічної стежки і рушив у поле: до сільського господарства, туди, де, на його думку, потрібні були руки, розум і дія. З дипломом інженера сільського господарства, отриманим у 1922 році у Ягеллонському університеті, Ветулані швидко перейшов від теорії до практики.
У Люблінському та Краківському воєводствах працював агрономом, і саме тоді вперше натрапив на те, що стало справою його життя – маленьких, мишастого кольору коней, яких селяни розводили біля Білгорая. Вони зовні були дуже схожі на диких тарпанів – вимерлий підвид лісових коней, які ще у XVIII столітті населяли ліси Литви, Пруссії та східної Польщі. Ветулані зацікавився, почав проводити дослідження, які у 1926 році стали докторською дисертацією “Дослідження польського коня з околиць Білгорая”. Саме Тадеуш Ветулані вперше запровадив до наукової термінології назву “польський коник” (Konik polski), підкресливши цим його особливу природу.
Віддане серце вченого
У своїх працях, опублікованих між 1922 і 1929 роками, Ветулані стверджував, що ці коні є прямими нащадками степових тарпанів – витривалих, невибагливих, із міцними копитами, які не потребували підков. Вони були частиною сільської легенди, а стали об’єктом вагомого наукового дослідження. Ветулані намагався довести, що ці “мишасті” створіння – не просто сільська тяглова худоба, а живе втілення втраченого виду.
У час, коли світ стрімко змінювався, ідеї повертати минуле здавалися ностальгією або утопією. Однак Тадеуш Ветулані мав іншу думку, для нього відродження польського коника стало не лише науковою амбіцією, а й виявом глибокої поваги до природи та національної спадщини. Ветулані розбудив у польському суспільстві інтерес до збереження природи й біорізноманіття ще задовго до того, як це стало загальноприйнятим трендом. Він був не лише агрономом, а й першопрохідцем у царині природничих наук, доцентом, який мріяв про дикі простори, де знову скакатимуть вільні коні.
Коні, яких пам’ятав ліс
Так, якщо звернутися до історичних джерел, можна натрапити на згадки, що наприкінці XVIII століття диких коней із Біловезької пущі дійсно відловлювали й утримували у звіринці Замойських поблизу Білгорая. Коли утримання стада стало непосильним, тварин роздали місцевим селянам. І, можливо, саме завдяки цій випадковій ініціативі, сліди тарпанів збереглися, хоча б частково, у конях, яких вивчав Ветулані. Щоправда, сучасні генетичні дослідження заперечують прямий зв’язок “польського коника” з диким тарпаном. Вчені переконані, що його пращурами, ймовірно, були гібриди, яких у 1806 році місцевий зоопарк продав фермерам, а потім цих тварин схрестили з місцевими кіньми. Але тоді пан Тадеуш цього не знав.
Після багаторічної праці, кульмінацією якої стала габілітація у Познанському університеті 1929 року, Ветулані чітко окреслив свою мету – знайти, вивчити та зберегти того самого коня, який колись вільно скакав польськими лісами. Він аналізував анатомічні деталі, зіставляв морфологічні особливості, шукав згадки в архівах, порівнював, ставив під сумнів і знову шукав. Все це призвело до важливого висновку: лісовий тарпан – не просто міф чи згадка в етнографії, а окрема, хоч і вимерла, форма дикого коня. Ветулані не зупинився на теоретичних висновках. Він прагнув відродити цю тварину, і не у лабораторії, а у природі, де її предки жили століттями.
Слід копит у тумані часу
У 1936 році з ініціативи Ватулані у Біловезькій пущі з’явився кінний заповідник. Вибір місця був символічним, адже саме ці ліси колись залишалися останнім прихистком тарпанів. У селянських господарствах придбали коней, які найбільше нагадували диких предків, адже йшлося не про звичний розплідник. Вчений вирішив поставити складний експеримент з природним добором. Ветулані вірив: якщо дати цим коням свободу, правильно обравши партнера, середовище та умови, то через покоління з’явиться щось наближене до диких тарпанів.
Наукові розробки у поєднанні з практикою дали результат. У 1929 році Тадеуш Ветулані здобув звання доцента Ягеллонському університету, читав лекції студентам. На початку 1930-х років очолив кафедру розведення тварин у Вільнюському університеті. Заснував програму відновлення польського коника, співпрацював із генетичними інститутами, а з 1938 року став співредактором престижного німецького журналу “Zeitschrift für Züchtungsbiologie”. Ветулані був не лише польським вченим, його знали у науковому світі всієї Європи.
Нищівний удар нацистів
Але всі плани та сподівання перекреслила Друга світова війна. У 1939 році, коли гітлерівці вдерлися до Польщі, нацистські зоологи брати Гек вивезли коней пана Тадеуша з Біловежі до Мюнхена та Берліна. Вони мали свою ідеологічну версію “відтворення тарпана”, цей експеримент завершився виведенням нової породи, котра стала відомою як “коні Гек”. Для Ветулані це стало страшним ударом. Він назвав спроби нацистів незрозумілою кампанією знищення, бо вивезення тварин поставило хрест на його життєвому проєкті.
Вченого добре знали у наукових колах Німеччини, тому він одразу ж отримав пропозицію продовжити роботу у Рейхському університеті в окупованій Познані. Але Ветулані категорично відмовився. Розпрощавшись зі своєю мрією, вирішив податися до Кракова, де залишив слід як активіст Польського Червоного Хреста. Допомагав полоненим, підтримував містян, постійно відмовляючись від будь-якої співпраці з нацистською адміністрацією. Коли йому запропонували стати членом комісії з розслідування Катинської трагедії як ще один шанс отримати політичні преференції, Ветулані знову сказав “ні”, бо не бажав перетворюватися на інструмент ворожої пропаганди.
У гонитві за втраченою мрією
Коли завершилася Друга світова війна, Тадеуш Ветулані повернувся до Познані. Науковцю здавалося, що його місія залишилася у лісах Біловежі, разом із тими кіньми, яких нацисти вивезли до Третього Рейху. Ветулані одразу ж вирушив до Німеччини, прагнучи повернути втрачене, бо для нього ці коні були живою ниткою історії. Але часи змінилися, тому найкращі екземпляри так і залишилися на чужині. Однак Ветулані не здався. Повернувшись до Кракова, продовжив невтомно працювати над відновленням популяції польського коника. Його бачення залишалося незмінним – зберегти цю частину природи заради майбутнього. У своєму щоденнику вчений писав: навіть, якщо вся операція, спрямована на відновлення польської породи коней, зазнає невдачі, відповідальність перед наступними поколіннями не дозволяє йому пасивно спостерігати за вимиранням одного з найдавніших видів у Європі.
Руйнування та відродження виплеканих мрій
У 1949 році Тадеуш Ветулані здобув звання професора тваринництва. Але всі його титули та гучна слава не змогли змінити ставлення комуністичної влади, яка вкорінилася у повоєнній Польщі. У новій політичній реальності його аристократичні контакти та зв’язки з військовими почали ставити у провину, наукову роботу постійно обмежували, встановили спостереження. Науковцю навіть не дозволили взяти лікарняний через серцеву хворобу, натякаючи на звільнення. Але він продовжував працювати. У лютому 1952 року, під час наукової поїздки до лабораторії у Кракові, його серце не витримало. Вченого поховали на Раковицькому цвинтарі, поряд з іншими особистостями, що залишили слід у польській науці та культурі.
Його смерть заморозила проєкт. Програму розведення польських коників згорнули, тварин роздали по державних господарствах. Але повністю знищити результати роботи професора Тадеуша Ветулані не змогли. Послідовники вчення Ветулані змогли відкрити у 1955 році заповідник у Попільно, у 1962 році його територія вже налічувала понад 16 квадратних кілометрів. У 1985 році польські науковці завершили роботу над створенням генеалогічного архіву, який захищав чистоту лінії. До реєстру польського коника вносили лише тих коней, які мали предків, офіційно визнаних у племінній книзі.
Сіра тінь свободи
У сучасній Польщі нащадки тих мишастих коней з околиць Білгорая живуть у природних умовах у заповіднику Попільна, Національному парку “Розточчя”, а також на дослідницькій станції “Стобниця” при Познанському університеті. Там їх розводять у 2 режимах: традиційному, стійловому та заповідному, максимально наближеному до умов дикої природи. Сюди часто приїздять туристи з усієї Європи, щоб подивитися на польських коників та зробити світлини на згадку. Мало хто з відвідувачів знає, що цим цікавим явищем вони завдячують людині, яка присвятила все життя збереженню однієї з найдавніших форм життя Європи.
І через багато років після смерті вченого спадщина Тадеуша Ветулані продовжує жити – у цокоті копит, що стукають по лісовій стежці, у погляді дикого коня, у тиші, яка говорить більше за архіви. Життя Ветулані – це приклад того, як ідея може бути сильнішою за режим, наука – вищою за політику, а вірність принципам – дорожчою за вигоду. Він залишив по собі не лише публікації та коней у заповідниках, а й дуже цінний етичний урок. Цей урок полягає у тому, що мрія має силу лише тоді, коли ти готовий за неї боротися, навіть всупереч волі усього світу.