Коли під час Другої світової війни доля народів вирішувалася не лише на фронтах, а й у кабінетах видатних людей, в історії Польщі яскраво проявилася постать талановитого політика та дипломата Станіслава Кота (Stanisława Kota). Професор Ягеллонського університету, історик культури, політик Народної партії, соратник Вінцента Вітоса, Владислава Сікорського та Станіслава Миколайчика – Кот був не лише вченим, а й людиною дії. Він поставив перед собою амбітну й водночас гуманну мету – домогтися створення системи допомоги для сотень тисяч поляків, яких доля закинула до радянських таборів. Завдяки його наполегливості та вмінню вести діалог навіть із кремлівськими чиновниками, більшість полонених змогли вирватися з неволі, пише krakowskiye.eu.
На перехрестях історії
Фото: Ягеллонський університет, де викладав Станіслав Кот
Станіслав народився у жовтні 1885 року на Прикарпатті, у скромній селянській родині. З дитинства захоплений силою слова й історією духу, він вступив до Львівського університету, світогляд талановитого студента формували видатні вчені Юзеф Калленбах і Вільгельм Брухнальський. Саме під їхнім керівництвом він захистив докторську дисертацію про блискуче дослідження впливу античності на політичну думку польського Ренесансу. Ще студентом долучився до незалежницьких рухів Польської соціал-демократичної партії Галичини й Тешинської Сілезії та Польської соціалістичної партії. У 1908–1910 роках очолював Товариство народних університетів імені Адама Міцкевича у Львові.
Після здобуття диплома у 1910 році викладав у краківській гімназії, водночас публікував наукові праці, формував комісію з вивчення історії освіти при міністерстві. Кот був вимогливим, але справедливим, учні та колеги цінували його за інтелектуальну глибину та щире опікування. Праця Кота “Історія освіти” стала настільною книгою кількох наступних поколінь, а двотомник “Джерела з історії освіти” – науковою віхою для багатьох вчених. До початку Другої світової війни Станіслав Кот видав майже 140 публікацій, присвячених історії, культурі, освіті та Реформації. У 1924 році здобув звання професора з історії культури.
У Польській академії мистецтв і наук пан Кот був впливовою особою – членом комісій з історії освіти, літератури та культури, редакційної ради Польського біографічного словника, організатором багатьох наукових конгресів. Важливим досягненням для країни стало створення ним спеціального комітету при PAU, який мав публікувати джерела з історії польського гуманізму та культурних зв’язків із Заходом. Ім’я Станіслава Кота знали й у Європі, він був членом французького Товариства історії протестантизму, міжнародного Комітету Гроція в Гаазі й Чеської академії наук.
Політик, що не підкорився
Але його інтелектуальний світ не обмежувався академічними залами. Коли прийшов до влади Юзеф Пілсудський, Кот став одним із голосів радикалізованої опозиції. Влітку 1930 року у Кракові, на Конгресі в обороні права та громадянських свобод, він виступив проти репресій і масових арештів. Коли опозиційних політиків ув’язнили у Бресті, Кот не мовчав: за його ініціативою науковці Ягеллонського університету звернулися з протестом до соратника режиму, професора й парламентаря Адама Кшижановського. Їхній відкритий лист із фразою “Брест ганьбить ім’я Польщі в Європі” став символом академічного спротиву. Кот виступив і як свідок захисту у скандальному Брестському процесі. А коли влада спробувала обмежити університетську автономію, став до боротьби: разом із колегами з Ягеллонського університету протидіяв ухваленню нового закону про вищу освіту.
Проте уряд усе ж таки переміг, і у 48 років Кот був змушений достроково вийти на пенсію. Його кафедру ліквідували. Це стало не просто особистою поразкою, а межею неповернення. Восени 1935 року автор популярної “Історії освіти” Станіслав Кот остаточно зробив свій політичний вибір, приєднавшись до Народної партії, увійшов до складу Верховної Ради, а згодом – до Вищого виконавчого комітету. Брав участь у селянських маніфестаціях, писав програмні статті, організовував культурно-політичне життя опозиції. У 1937 році після селянського страйку його навіть заарештували за звинуваченням у “підбурюванні до повстання”.
Боротьба за Польщу на чужині
Коли у вересні 1939 року Польща впала під ударами двох диктатур, Кот перебрався до Франції, згодом – до Лондона, де став одним із керівників польського уряду у вигнанні. Обіймав посаду державного міністра без портфеля, потім – заступника державного секретаря при Раді міністрів. У роки Другої світової війни вів титанічну роботу: налагоджував контакти між урядом у Лондоні та підпіллям у окупованій Польщі, керував Комітетом внутрішніх справ, ініціював відновлення Національного фонду культури.
Як міністр внутрішніх справ, з жовтня 1940 року опікувався евакуацією урядовців та цивільного населення з Франції до Великобританії. Попри політичні конфлікти, Кот не забував ф про науку. Активно підтримував створення польського медичного факультету при Единбурзькому університеті, а також Польського інституту науки у Нью-Йорку. Навіть у вигнанні його місія, яку професор бачив у збереженні та розвитку польської культури, залишалася незмінною.
Той, хто питав Сталіна
Наприкінці літа 1941 року Станіслав Кот отримав надзвичайно делікатне й небезпечне дипломатичне завдання. Президент Владислав Рачкевич підписав указ про його призначення послом Республіки Польща у Радянському Союзі. Це була місія між вогнем і кригою – Кот мав вести переговори з режимом, який вчинив жорстоку агресію проти Польщі, а потім став ситуативним союзником у війні з Гітлером. Дипломат Кот приїхав до Москви, щоб захистити інтереси польських громадян, зокрема тих, хто вижив у радянських таборах, тюрмах та на засланні. Але найбільше його турбувала доля польських офіцерів, які зникли після арештів у Козельську, Осташкові й Старобільську.
У листопаді 1941 року Кот зустрівся з самим Йосипом Сталіним. На пряме запитання про полонених офіцерів радянський вождь зреагував із театральною байдужістю: мовляв, нічого не знає, зараз з’ясуємо. Він вийшов до сусідньої кімнати, зателефонував до НКВС. Але все це було фарсом, бо на той момент тисячі поляків уже були розстріляні за наказом, у якому Сталін поставив один із вирішальних підписів. Кот чудово розумів, з ким має справу, але не зупинявся. Він організовував допомогу депортованим, опікувався питаннями евакуації, намагався хоч якось полегшити долю польського населення у радянській неволі. Його діяльність викликала недовіру Москви. Крім того, й стан здоров’я дипломата стрімко погіршувався, тому навесні 1942 року Кот подав у відставку.
Східне дихання свободи
Проте у відставці він перебував недовго. Його новою дипломатичною місією став Близький Схід, де Кот отримав статус делегата уряду. Там організував Польський інформаційний центр, започаткував щоденну газету “Kurier Polski”, розвивав польську освіту. У роботі допомагали ресурси Національного фонду культури, який політик неодноразово рятував від занепаду. У березні 1943 року Кот повернувся до Лондона, вже як міністр інформації та документації. Його фронт перемістився в інформаційну війну. Він боровся з радянською пропагандою, яка дедалі активніше витісняла польський голос на міжнародній арені. Проте у листопаді 1944 року дипломату довелося залишити й цю посаду.
Італія, Париж і мовчання вигнання
Для досвідченого політика знайшлася інша, не менш важлива місія. У вересні 1945 року його призначили послом Польщі в Італії, де він намагався протистояти впливові Лондонського уряду у вигнанні та Другого польського корпусу генерала Андерса. Це була спроба легітимізувати нову, прокомуністичну Польщу на міжнародній арені – завдання, до якого Кот поставився з неоднозначною лояльністю.
Водночас він не зраджував головну мету свого життя – підтримку польську науки та культури, шукав нові джерела фінансування, створював освітні ініціативи для емігрантів. Та восени 1947 року зрозумів: його місія завершується. Станіслав Кот покинув дипломатичну арену й вирішив не повертатися до Польщі, яка вже опинилася під контролем комуністичної влади. Притулком для нього став Париж.
Останній ідеаліст
У Франції пан Кот жив скромно, навіть бідно. Попри фінансові труднощі, не припиняв наукову роботу, у чому його активно підтримував Фонд Рокфеллера. Заслуги вченого визнав Базельський університет, надавши у 1959 році почесний докторський ступінь. Але навіть далеко від батьківщини відомого політика не випускали з поля зору спецслужби Польської Народної Республіки. На початку 1964 року Кота вразив крововилив у мозок. Він вижив, але втратив мову й можливість повноцінного спілкування.
Останні роки життя провів у майже повному мовчанні у лондонській лікарні Еджвер. Видатний політик Польщі пішов з життя у грудні 1975 року, місцем упокоєння став для нього цвинтар Норт-Шин. Так, життя славетного дипломата Станіслава Кота нагадувало мозаїку: наука, політика, вигнання, війна, самотність. Але в усіх цих випробуваннях його підтримувала віра в те, що Польща ще може стати вільною, культурною, європейською країною. І цій вірі Кот не зрадив до кінця свого життя, а його щирі сподівання стали реальністю вже після смерті видатного діяча Польщі.