Польський театр першої половини XX століття знав чимало митців, які прагнули зробити сцену не лише мистецтвом, а й духовним простором. Серед них особливе місце посідає Юліуш Остерва (Juliusz Osterwa) – актор, режисер і реформатор, який вважав театр своєю місією. “Бог створив театр для тих, кому церкви недостатньо”, – казав він, і ця фраза стала ключем до розуміння всієї його творчості. Засновник легендарної “Редути” мріяв відкрити “польське обличчя театру”, виховати покоління митців, відданих своїй справі. Був людиною сцени: актором і педагогом, режисером та організатором, мислителем й апостолом театру. Не писав п’єс і не створював музики, проте вмів надихати інших так, що з його ідей народився потужний рух служіння театру, пише krakowskiye.eu.
Сирота, який став легендою
Юліуш Остерва, справжнє ім’я якого – Юліан Малушек, народився у червні 1885 року у Кракові, у родині скромного двірника міської ратуші Францішека та акушерки Катажини Вішньовської. Його дитинство не було позначене розкішшю – навпаки, хлопець зростав у бідності, рано втратив батьків і довго мандрував між родичами у пошуках прихистку. Чутки приписували йому шляхетне походження, однак справжнім багатством Юліана були талант і наполегливість.
Хлопець навчався у відомій краківській гімназії святої Анни, але через брак коштів змушений був піти звідти. У вересні 1904 року приєднався до краківського Театру Ludowy, де вже за місяць дебютував у ролі Янця у виставі “Йойне Фірулкес” (Jojne Firułkes). Саме тоді народилося його сценічне ім’я – Юліуш Остерва, запропоноване другом Леоном Шиллером. За легендою, псевдонім походить від назви високогірної вершини Остерва у Татрах – символу духовної висоти, до якої прагнув молодий актор.
Перші кроки до великого театру
Наступного сезону його запросив до муніципального театру Кракова сам Людвік Сольський (Ludwik Solski) – жива легенда польської сцени. Там Остерва потрапив у середовище майбутніх титанів театру: Юзефа Венжина (Józef Węgrzyn), Марії Дулембянки (Maria Dulębianka), Стефана Ярача (Stefan Jaracz). Швидко став частиною краківської богеми, прославився як блискучий пародист у кабаре “Зелена повітряна кулька” (Zielony Balonik), але водночас шукав глибокого сенсу у театральному мистецтві. Потім молодий актор подався у Познань, щоб спробувати свої сили як режисер. Завдяки знайомству з родиною Чарторийських увійшов до кола польської аристократії, що дало змогу подорожувати Європою. У 1907-1909 роках Юліуш виступав у Вільнюському театрі, відвідав Німеччину, Італію, Швейцарію, Грецію, побував у Констянтинополі та Одесі.
Ці мандрівки стали для нього не лише школою стилю, а й уроком духовного досвіду – Остерва вчився бачити театр як універсальну мову культури. У 1910 році Варшава відкрила для нього нову творчу сторінку. Граючи у фарсовій трупі Людвіка Славінського (Ludwik Sławiński), Остерва швидко здобув любов публіки як виконавець ролей ліричних юнаків і романтичних спокусників. Його роль принца Рейхштадтського, яку зіграв у 1912 році, принесла загальнонаціональне визнання. Відтоді Юліуш Остерва став одним із найяскравіших і найвисокооплачуваніших акторів Польщі.
Театр як храм душі
Особливою сторінкою творчості став для Юліуша досвід у краківському театрі “Багатела” (Bagatela) у 1910-1912 роках. Саме там він зміг зміцнити свій талант і сформувати власний акторський стиль. Відмовившись від манірності та перебільшених жестів, Остерва шукав на сцені точну, живу, поетичну гру. І це йому вдалося. А ще актор шукав ще й істину у мистецтві, результатом чого стала у 1915 році його вистава “Весілля” за твором Станіслава Виспянського, яка стала вирішальною.
Коли спалахнула Перша світова війна, доля закинула Юліуша аж до Самари, а згодом – до Москви. Та навіть у вигнанні він залишався вірним театру: ставив польські вистави, зокрема “Яселку” Луціяна Риделя, “Весілля” Виспянського, “Болеслава Сміливого”. Для нього театр став способом зберегти національний дух у чужій землі, доказом, що мистецтво може вистояти навіть у найважчі часи. У Москві Юліуш Остерва познайомився з видатними реформаторами театру – Костянтином Станіславським та Олександром Таїровим. Бачив, як у їхніх виставах актори не просто грали ролі, а шукали правду. Саме тоді Остерва усвідомив, що справжній театр має не лише розважати, а й духовно змінювати людей.
У пошуках творчого “я”
У 1916 році Юліуш перебрався до Києва, де очолив Польський театр. Там поставив десятки вистав: від веселих комедій до драм Словацького, Виспянського та Жеромського. Грав головні ролі, його акторський стиль став врівноваженим, влучним, поетичним. Митець вмів промовляти навіть найскладніші тексти так просто та щиро, що глядачі йому вірили. У 1918 році Остерва повернувся до Варшави. Працював у Польському та Малому театрах, ставив вистави й сам виходив на сцену. Але попри успіх і визнання, відчував, що театр має бути чимось більшим. Юліушу хотілося створити сцену, де б актори працювали не заради слави чи грошей, а з любові до мистецтва.
Так народилася “Редута” (Reduta) – театр-лабораторія, який став легендою. Остерва заснував його у 1919 році, а прем’єра – п’єса Стефана Жеромського (Stefan Żeromski) “Над снігом” (Nad śniegiem) – відкрила нову сторінку польської культури. Разом із другом та критиком Мечиславом Лімановським Юліуш таки створив незвичайний театр власних мрій. Там багато читали, розбирали тексти, шукали сенси, а потім втілювали все це на сцені.
Школа відданих митців
“Редута” була не лише театром, а й спільнотою, де всі працювали віддано та чесно. Репетиції тривали годинами, а кожна вистава перетворювалася на свято духу. Театр ставив лише польські п’єси, щоб показати справжнє “обличчя Польщі” – її мову, характер, силу. П’єсу “Арлекін” у виконанні Юліуша Остерви, яку той поставив у 1919 році, критики вважають його найвідомішою постановкою. У п’єсі режисер поєднав комедію дель арте з власним акторським експериментом, продемонструвавши тонку майстерність міміки, руху та живої імпровізації. Ця вистава стала символом його інноваційного підходу до театру, коли сцена перетворилася на живий організм, а актор – на вчителя та провідника у світ емоцій і гри.
У 1923 році за свою працю Остерва отримав Офіцерський хрест ордена Відродження Польщі. Потім його театр мандрував країною, актори пересувалися у спеціальних залізничних вагонах разом із декораціями, виступали у великих і маленьких містечках. У 1925 році “Редута” оселилася у Вільнюсі. Там Остерва знову поставив “Визволення” Виспянського, а згодом просто неба – “Стійкого принца”. Глядачі були у захопленні, складалося враження, ніби перед ними не сцена, а живі історичні події.
Сцена, де жила польська душа
Після кількох років мандрів театр повернувся до Варшави. Так з’явилася “Третя редута” – новий етап життя відомого режисера. Сам Остерва продовжував грати у Національному театрі, де вразив усіх роллю Дона Карлоса у трагедії Шиллера. У 1932 році пан Юліуш став директором театру імені Словацького у Кракові. Він мріяв створити сцену, де звучала б насамперед польська мова і відчувалася польська душа.
У репертуарі були як класичні, так і сучасні п’єси: “Фантазія” (Fantazja) Словацького (Słowackiego), “Сулковський” (Sułkowski) Жеромського (Żeromskiego), оновлені постановки “Весілля” (Wesele), “Визволення” (Wyzwolenie) та “Стійкий принц” (Wytrwały książę). Не відмовлявся й від світової класики. Але через деякий час пан Юліуш розчарувався у театральних правилах і у 1935 році залишив посаду директора. Але його внесок у вітчизняну культуру не могли не помітити. У 1936 році режисер отримав почесну відзнаку за любов і відданість польській драматургії – Золотий академічний лавровий вінок (Złoty Wawrzyn Akademicki) від Польської академії літератури (Polska Akademia Literatury).
Сцена під час війни
Коли почалася Друга світова війна, Остерва залишився у Кракові. Він не виступав на великих сценах, але продовжив служити театрові. Брав участь у таємних вечорах поезії, читав тексти, які підтримували дух і віру людей. Працював над ідеєю нових театральних братств, мріючи про театр, який стане моральним прихистком для народу. Допомагав католицькій підпільній організації “Унія”, викладав майстерність мовлення у семінаріях, створював нові постановки “Антігони” Софокла та “Гамлета” Шекспіра.
Після війни, вже тяжко хворий, пан Юліуш все ж таки повернувся на сцену. У лютому 1945 року відкрив відновлений театр у Кракові прем’єрою улюбленої п’єси Стефана Жеромського “Моя перепілка втекла” (Uciekła mi przepióreczka), в якій сам зіграв головну роль. Згодом поставив “Фантазію” у Театрі Війська Польського (Teatr Wojska Polskiego) у Лодзі. Восени 1946 року Остерва знову очолив Словацький театр і став директором Державної драматичної школи у Кракові. Того ж року отримав Золотий Хрест Заслуги – останню визначну нагороду свого життя.
Вічний слід у Кракові
Остання вистава відомого режисера – “Фантазія” Словацького – відбулася у листопаді 1946 року. Це був його прощальний уклін театрові, який він любив понад усе. Юліуш Остерва пішов із життя у травні 1947 року у Варшаві. Але поховали його у Кракові, який він так любив, на цвинтарі Сальватор. Панахиду відслужили у варшавському костелі Святого Хреста.
Так завершилося життя людини, для якої театр був не сценою, а шляхом – до Бога, істини, людей. У Кракові про видатного творця нагадує меморіальна дошка на будинку на Піярській вулиці, де той колись мешкав. У 1949 році на честь Юліуша Остерви назвали театр у Любліні, щоб увічнити його ідею “Редути” – сцени як місця духовного служіння, виховання акторів і збереження польської культури. Це стало визнанням ролі Юліуша Остерви як реформатора, який довів, що театр є справжнім мистецтвом для душі.