Її називали “принцесою польського мистецтва” й сміливо ставили поруч із самою Тамарою де Лемпіцькою. У міжвоєнну добу ім’я Зоф’ї Стриєнської (Zofia Stryjeńska) було синонімом стилю, таланту та яскравої індивідуальності. Її роботи – мальовничі, виразні, майже кінематографічні – розліталися Польщею у вигляді альбомів, листівок, мап і течок. Це був справжній феномен: картини, які не просто прикрашали інтер’єри, а розповідали історії, пише krakowskiye.eu.
Юна й шалена
Зоф’я народилася у 1891 році у Кракові, у родині заможних ремісників. Її батько Францішек Любанський був гарним майстром і хазяйновитим підприємцем, володів фабрикою у Подгуже. Малювати Зоф’я почала ще підлітком, немов змалечку знала, що світ кольору та стане буде її світом. Проте батько відправив доньку працювати на пошту, щоб була допомога сім’ї. Але там дівчина затрималася недовго, проголосила, що бажає стати художницею й взялася до реалізації своєї мрії. Зоф’я почала співпрацювати з ілюстрованими виданнями, закінчила з відзнакою школу малювання для жінок Марії Недзельської. Але цього їй було замало. Наступною метою стала Мюнхенська академія образотворчих мистецтв, де викладали майстри європейського рівня. Але проблема у тому, що жінок туди не приймали.
Юність під знаком пензля і бунту
Для більшості це було б кінцем історії, але не для Зоф’ї. Вона зробила хлопчачу зачіску, одяглася у костюм брата й вирушила до Мюнхена під іменем Тадеуша фон Гржимала. Відчайдушна художниця витримала конкурсний відбір: з 200 кандидатів потрапила до 40 найобдарованіших щасливчиків. В академії вона багато чому навчилася. І навіть закохалася. Але цей мюнхенський епізод завершився драматично. Коли однокурсники запідозрили, що Тадеуш може бути дівчиною, то вирішили влаштувати перевірку, роздягнувши студентку. Вона зуміла вирватися та втекти. Згодом розповідала, що соромно було не роздягнутися, а зізнатися у своїй зраді.
Зоф’я повернулася до Кракова й почала творити. Її роботи швидко здобули популярність, а сама вона увійшла до кола краківської мистецької богеми. У 1916 році, під гуркіт Першої світової, зустріла молодого архітектора Кароля Стриєнського. Вже за три тижні після знайомства Кароль освідчився у коханні, а ще за кілька місяців запропонував одружитися. Вони скромно обвінчалися в церкві на Кармелицькій у краківському П’ясеку.
Кохання і родина
Подружнє життя тривало понад 10 років. Із 1921 до 1927 року вони жили у Закопаному, де Кароль очолив Школу лісової промисловості. У подружжя народилося троє дітей, проте шлюб не витримав випробувань. Після розлучення Зоф’я залишила собі прізвище “Стриєнська”, яке вже було відомим у мистецьких колах. Вдруге вона вийшла заміж за актора Артура Соху, однак і цей шлюб тривалим не став.
Далі в її житті було багато фарб, виставок і романів. Найгучнішим став зв’язок з письменником Аркадієм Фіделером. Але в усіх ситуаціях вона залишалася собою – вольовою, вибуховою, шалено талановитою жінкою, яка ще дівчинкою, зуміла наполягти на тому, що хоче жити мистецтвом малювання.
Між язичницькими богами та світським тріумфом
У 1918 році, коли Польща відновила незалежність, у країну повернувся дух національного мистецтва. У цей час до Краківських майстерень приєдналася Зофія Стриєнська, яка вже заявила про себе як дизайнерка іграшок та художниця. Вона творила на перетині релігії та фольклору, сакрального й земного. Спочатку здивувала світ серією з 5 темперних картин “Великдень”, де християнська іконографія зливалася з народною візією. Потім з’явився відомий цикл “Слов’янські боги” – 2 портфоліо кольорових літографій. Художниця презентувала не просто ілюстрації, а своєрідне культурне воскресіння архаїчного пантеону для модерної, відродженої Польщі.
Стриєнська працювала на межі стилів і сфер. Вона створювала декоративний живопис, який миттєво вростав у архітектуру: фрески у краківському Музеї техніки й промисловості, поліхромні розписи Сенаторської вежі на Вавелі, інтер’єри виноробні Фук’єра у Варшаві. Монументальні картини Зоф’ї Стриєнської критики називали вибухом барв і руху: “Полювання на богів”, “Ранок”, “Вечір”, “Концерт Беріо” та багато інших яскраво доводили, що у світ прийшла не просто талановита художниця, а епічний голос своєї доби.
На хвилі міжнародної слави
Після виставки 1924 року Зоф’ю Стриєнську проголосили принцесою польського живопису. Відомий поет і теоретик Леон Хвістек відкрито визнавав, що вважає Стриєнську найцікавішим малярським талантом у Польщі. Стриєнська відтворювала звичаї, але робила це у власному стилі – динамічно, лінійно, компактно, з великою кількістю орнаментів. Зоф’я виставлялася по всій Європі – на Венеційській бієнале у 1920, 1930, 1932 роках, у Падуї та Познані, де отримала золоту медаль за найкращу книжкову ілюстрацію. Її сценографії прикрашали найважливіші театральні вистави. У 1925 році у Парижі пані Стриєнській доручили оформити головну залу польського павільйону на Міжнародній виставці декоративного мистецтва. Представлені 6 панно “Ритуальний рік у Польщі” стали мистецьким гімном національній традиції, ці твори дихали святковою легкістю, передаючи ритм природи й вічне відчуття радості буття.
Малювати, як жити
Фольклор, народні костюми, архаїчні орнаменти – усе це ставало основою візуального світу Зоф’ї. Художниця не копіювала, а інтерпретувала, надавала традиції динаміки, масштабу й ритму. Її стиль був декоративним, але сприймався як симфонія кольору, геометрії та емоції. Живі, насичені барви, композиції, які пульсували життям, одразу виділяли роботи Стриєнської з-поміж інших. Усе, що вона створювала, дихало енергією, гумором і невимушеною радістю.
Вона була мисткинею ар-деко, оповідачкою, яка вміла зобразити міф, казку чи танець так, що вони ставали ближчими за реальність. Тріумф був гучним: 4 Гран-прі – за архітектурний декор, плакат, тканини й ілюстрацію. Ще почесна відзнака за іграшкове мистецтво та Лицарський хрест Ордена Почесного легіону. Ім’я Зоф’ї Стриєнської стало синонімом польського ар-деко. Її обожнювали прихильники, заможні люди купували картини для віталень, від різних інституцій надходили державні замовлення. Художницю називали символом творчої Польщі.
Декорації життя
Але високі гонорари, захоплення прихильників та велика слава були лише одним боком медалі. Талановита художниця миттєво витрачала все, що заробляла, віддавала борги, її життя перетворилося у нескінченну боротьбу за заробіток. Зоф’я постійно брала аванси, іноді навіть продавала ще не створені картини. Нерідко бралася до роботи, коли вже давно витратила гонорар, так що мистецтво стало її порятунком. Художниця з юності дотримувалася принципу, що життя не можна відкладати у запас, бо воно занадто коротке. Як і мистецтво, бо після митців залишається тільки, що вони змогли створити з любові. Її барвисті роботи розліталися світом: листівки, альбоми, плакати, найбільший попит мали в США. Та поки іноземні й польські друкарі рахували прибутки, сама Стриєнська залишалася осторонь: без контролю над авторськими правами. Часи Другої світової війни Стриєнська провела у Кракові, а після встановлення нової влади виїхала до Швейцарії, де й минули останні десятиліття її життя.
Ар-деко по-польськи
Попри еміграцію, образи Стриєнської залишилися у рідній країні, хоч і без неї самої. Стилізовані народні мотиви охоче використовували в Польській Народній Республіці на фарфорі з Цмелова, у тиражних листівках, газетних передруках. Ці барви й орнаменти картин Зоф’ї Стриєнської мали ціну, чудово вписувалися у візуальний канон режиму, але не сама художниця – незалежна та вперта емігрантка. У 1976 році Зоф’я Стриєнська померла від серцевого нападу у Женеві. Там і поховали талановиту художницю – далеко від рідного Кракова, але з вірою, що її мистецтво повернеться додому.
І таки повернулося. Наприкінці 1970-х років у Польщі з’явилися перші післявоєнні альбоми з роботами Зоф’ї Стриєнської. Мовчання тривало довго, але ці барви неможливо було затерти. Попри все, вона залишалася собою. Яскрава, шалена, неможлива до забуття Зофія Стриєнська – жінка, яка змусила Польщу згадати своїх богів і повірити у них знову.